Вижити, щоб повернутись: як бізнес тікав від ракет, але не від України
Коли виживання стало формою боротьби
Початок повномасштабної війни став для українського бізнесу випробуванням на міцність. У перші дні вторгнення паніка, обстріли та логістичний колапс паралізували звичну роботу підприємств. Власники компаній водночас мусили дбати про безпеку людей і продовжувати роботу, платити зарплати та податки – тримати економічний фронт. Рішення про евакуацію бізнесу ухвалювалися не як втеча з України, а радше як тактика виживання і збереження потенціалу країни. Підприємці розуміли: тікати їм доводиться не від відповідальності, а від смерті – щоб врятувати команди і ресурси та мати силу продовжувати боротьбу на економічному фронті.
Співробітники української ІТ-компанії евакуюються автобусом до Польщі в перші дні війни.
Попри шок і небезпеку, вже з перших тижнів багато компаній демонстрували стратегічну стійкість. Вони планували релокацію як плацдарм для майбутнього повернення. Психологічно це було складно: підприємці залишали налагоджений побут і виробництво щоб вижити, щоб згодом повернутись. Таким чином, саме виживання бізнесу стало формою боротьби за Україну – збережені життя працівників і виробничі спроможності означали, що компанія ще зможе принести користь країні завтра.
Карта руху: куди “тікали” українські підприємства
У перші місяці війни склалася своєрідна карта релокації бізнесу. Основний напрямок – більш безпечний захід України. За наявними даними, лише за два місяці понад 1100 компаній розпочали евакуацію, з них більш як 400 повністю або частково перевезли свої потужності в тил. Найпопулярнішими областями-притулками стали Закарпатська (сюди переїхало близько 40% релокованих підприємств), а також Львівська, Чернівецька, Тернопільська – регіони, відносно далекі від обстрілів. Наприклад, ІТ-бізнеси масово розгортали тимчасові офіси у Львові чи на Закарпатті, перевозили співробітників з ноутбуками у коворкінги і шелтери.
Виробничі фірми евакуйовували цехи й верстати до прикарпатських та подільських міст, як-от Тернопіль чи Хмельницький. Логістичні оператори переналаштовували ланцюги поставок і навіть відкривали склади в сусідніх країнах (Польщі, Румунії), щоб убезпечити доставку сировини і товарів. В умовах війни з’явилося поняття «український бізнес за кордоном» – тимчасово переміщений офіс або склад за межами України, який все одно працював на українську економіку та мріяв про повернення додому.
За кожною цифрою релокації стоїть жива історія. Так, виробник промислового обладнання Атон Сервіс із Броварів поруч із Києвом пережив обстріли поблизу свого заводу – ударною хвилею пошкодило будівлю, частина співробітників опинилася в окупації. Керівництво вирішило перевезти виробництво на Закарпаття, куди родини працівників вже виїхали як переселенці. Головною метою було зберегти команду і обладнання. Команда прагнула працювати і допомагати країні, тому здійснили релокацію – всього за кілька тижнів після евакуації почали відновлювати роботу на новому місці, перереєструвавши підприємство в Закарпатті. Схожих історій сотні: підприємці залишали позаду все майно, окрім своєї бізнес-ідеї та команди однодумців, щоб продовжити справу вже “на валізах” у чужому місті.
Поступово хаотичний рух бізнесу набув системності. З травня 2022 року більшість релокованих підприємств перезапустили виробництво. Вже станом на середину липня 2022 уряд повідомив про 678 переміщених у безпечні регіони підприємств, 68% з них вже відновили роботу. Це означало сотні збережених робочих місць і джерел податків навіть під час війни. Український бізнес, що тікав від ракет, лишався працювати – нехай і на новому місці – не даючи економіці зупинитися.
Від “втечі” до системи: як держава підтримала релокацію
Масова евакуація підприємств 2022 року відбулася не хаотично, а за активної підтримки держави, волонтерів і міжнародних партнерів. Уряд вже в березні 2022 запустив програму релокації бізнесу. В її рамках підприємствам надавали безоплатну допомогу з перевезення обладнання, підбору приміщень, підключення комунікацій і розселення працівників. Прем’єр-міністр Денис Шмигаль у липні 2022 зазначав, що держава допомагає бізнесу не лише з фізичним переїздом, а й оперативно вирішує бюрократичні та організаційні питання, зокрема забезпечує фактично безкоштовну оренду виробничих площ на новому місці. Тобто, евакуація перетворилася на чітко налагоджену логістичну операцію: від завантаження верстатів на потяги чи фури до перереєстрації компанії в тиловому регіоні й підключення її до електромереж.
Спільна ініціатива бізнесу, волонтерів та влади дозволила створити цілу систему підтримки. Залучилися навіть громади й донори: за підтримки USAID в партнерстві з волонтерами було створено каталог майданчиків для релокації – територіальні громади через онлайн-платформи пропонували вцілілі промислові площі, склади, офіси для переїзду бізнесу. Місцева влада у західних областях оголосила своєрідний “промисловий безвіз”: надавала пільгову оренду, сприяла підключенню до мереж, допомагала знайти нові ринки збуту продукції переселених підприємств. Волонтери і галузеві асоціації теж долучилися – від пошуку транспорту для перевезення заводського обладнання до збору коштів на тимчасове житло для працівників-переселенців.
В результаті цієї синергії бізнес не лише зберігся сам, але й підсилив економіку безпечних регіонів: релокація компаній дала поштовх розвитку місцевої економіки там, де запрацювали евакуйовані заводи і офіси. Ба більше, багато компаній розвинули нові зв’язки за кордоном: скажімо, низка українських ІТ-фірм відкрила офіси в Польщі та інших країнах ЄС, тимчасово працюючи на іноземних майданчиках. Міжнародні партнери теж внесли свій вклад – ЄБРР надавав гранти та фінансову підтримку релокованому бізнесу, допомагаючи зберегти робочі місця та обігові кошти. Тож те, що починалося як “втеча” від війни, переросло в нову економічну логістику виживання і розвитку. Підприємства вистояли, адаптувалися і тепер закладають основу для відновлення економіки України після перемоги.
Експертна думка: що значить “вижити” для стратегічної інфраструктури
Символом стійкості бізнесу став навіть такий чутливий сектор, як авіація. Денис Костржевський, експерт з авіаційної галузі і голова ради директорів міжнародного аеропорту «Київ» (Жуляни), ділиться досвідом виживання стратегічного об’єкта. Війна зупинила польоти, але команда аеропорту не розбіглася. Костржевський розповідає, що в перші тижні війни аеропорт «Київ» виконував нетипову роль – допомагав обороні столиці, надаючи свою інфраструктуру для військових потреб: «Спільними зусиллями колективу аеропорту і військових аеропорт перетворено на неприступну фортецю… Можу з упевненістю сказати, що ми будемо готові приймати пасажирів через місяць з моменту, коли буде прийнято рішення про відкриття повітряного простору над Україною. Техніка – в придатності, фахівці – готові», – наголошує він.
Однак, особливим викликом для авіації став відтік кадрів за кордон – пілоти, інженери, диспетчери вимушено шукали роботу в іноземних аеропортах, адже українське небо закрите. Але і тут експерти авіаційної галузі вбачають позитивну сторону. «Багато наших фахівців зараз працюють в європейських країнах і здобувають неоціненний досвід. Коли вони повернуться, вони принесуть із собою нові знання та інновації», – каже керівник аеропорту Жуляни, наголошуючи, що це підвищить конкурентоспроможність української авіації. Збережені кадри та інфраструктура – запорука швидкого відродження галузі в майбутньому.
Досвід Дениса Костржевського та інших фахівців показує: вижити для бізнесу – означає зберегти свою команду, знання і ресурси. Українські підприємства, що втрималися під час війни, стали основою для післявоєнного розвитку. Вони втекли від ракет, але не від України: сплатили податки, зберегли робочі місця і продовжують вірити у повернення додому. Цей людський і стратегічний подвиг бізнесу вже сьогодні наближає економічне відродження країни, закладаючи фундамент для перемоги і мирного процвітання України.