Доля українців, які покинули Україну: основні напрямки та шанси на повернення

Денис Костржевський, голова Ради директорів Міжнародного аеропорту Київ, експерт у сфері державно-приватного партнерства.

Впродовж останніх трьох років я, Денис Костржевський, спостерігаю драматичну демографічну зміну: мільйони українців вимушено покидали свої домівки, рятуючись від війни. Дехто виїхав за декілька днів до початку війни, наче передчуваючи неминуче, інші – вже під звуки перших вибухів.

Станом на вересень 2025 року Управління ООН у справах біженців зафіксувало 5,7 мільйона українських біженців по всьому світу, і 90% з них перебувають у європейських країнах. Ці цифри вражають і ставлять вагомі питання: де опинилися наші люди, чи збережуть вони зв’язок з Україною та за яких умов зможуть повернутися додому?

Географія вимушеної еміграції

Основний потік українців рушив до сусідніх держав ЄС, які першими відкрили кордони і серця. Найбільше наших громадян знайшли прихисток у країнах Європи – зокрема, у Німеччині (близько 1,2 млн або ~20% всіх українських біженців) та Польщі (~1,0 млн, ~18%). Значні громади сформувалися також у Чехії (понад 380 тис.), Іспанії, Італії та інших країнах.

Позаєвропейські напрямки хоч і менші за масштабом, але теж важливі: за офіційними даними, США прийняли близько 5% усіх українських біженців, а разом із Канадою – менш як 10% від загальної кількості. Це все одно сотні тисяч людей: за два роки дії спеціальної програми Uniting for Ukraine до США прибули понад 187 тисяч українців, а ще близько 350 тисяч знайшли притулок у США іншими шляхами. У Канаді за схожою програмою CUAET було схвалено близько 963 тис. заяв і прибуло майже 300 тисяч українців (станом на квітень 2024).

Таким чином, переважна більшість емігрантів з України оселилася в країнах ЄС, а менша, але відчутна частка – у Північній Америці та по всьому світу. Кожен з них встиг побачити життя за кордоном і зіткнутися з вибором: повертатися чи будувати майбутнє на новому місці.

Чи повернуться українці: тенденції та перешкоди

На початку війни панував дух надії. У 2022 році, коли відбулася перша велика хвиля міграції, 89% українців за кордоном казали, що обов’язково повернуться після завершення війни. Люди вірили, що пережите горе стане поштовхом для змін на батьківщині.

Але реальність затяжного конфлікту внесла свої корективи. Вже в 2024 році дослідження Центру економічної стратегії показало тривожний сигнал: вперше більшість тих, хто виїхав, не планувало повертатися найближчим часом. Опитування свідчать, що станом на кінець 2024 року тільки 43% біженців все ще збираються повернутися додому, тоді як у грудні 2022 таких було 74%. Тобто понад половина наших співгромадян наразі вагаться або вже вирішили залишитися за кордоном.

Чому так сталося? Причини називають різні – від кращих побутових умов життя за кордоном до стабільної економіки. Втім, однією з головних перепон люди називають втрату довіри до українських інституцій і страх знову зіткнутися з корупцією при поверненні. Біженці за цей час відчули смак іншого суспільства: прозорі державні послуги, чесні суди, зрозумілі правила для бізнесу – все те, з чим вони зіштовхнулися в Європі, Канаді, США. І все ж таки, багато хто мріяв про повернення після перемоги додому, щоб будувати нове життя на рідній землі.

Однак, існуюча, на жаль, корупція та несправедливість в Україні створюють бар’єр недовіри, який може стримати навіть тих, хто скучив за домом. Перебуваючи в Європі, люди відчули, що таке життя без побутової корупції, і не горять бажанням вертатися до старих порядків.

Як громадянин і підприємець, що щодня має справу з українськими реаліями, я розумію ці побоювання. Корупція для нас – нагальна проблема, з якою стикається майже кожен українець щодня. І якщо ми її не подолаємо, то неодмінно втратимо шанси на повернення наших людей.

За даними Центру Економічної Стратегії, окрім корупції, емігрантів відлякують також суто воєнні та економічні фактори: поки тривають обстріли й зберігаються ризики для життя, люди бояться везти дітей назад; зруйноване житло й інфраструктура, низький рівень зарплат і труднощі з роботою теж не додають оптимізму. Усі ці перепони означають, що значна частина українців може залишитися за кордоном надовго або й назавжди.

Підтримка з-за кордону і збереження зв’язків

Попри нове життя за тисячі кілометрів, українці не обривають зв’язки з Батьківщиною. Багато хто з тих, хто виїхав і не повернувся, все одно підтримують відносини з тими, хто в Україні – телефонують рідним, стежать за новинами, допомагають фінансово.

Наша діаспора, що стрімко зросла чисельно, стала справжнім «другим фронтом» підтримки. З початком повномасштабного вторгнення українці за кордоном згуртувалися в громади та волонтерські осередки, щоб допомагати своїй країні: вони збирають і відправляють гуманітарну допомогу, організовують благодійні ярмарки, лобіюють інтереси України в урядах країн перебування. 

Водночас тривале перебування за межами України поступово змінює життя емігрантів. Діти ходять до іноземних шкіл, дорослі знаходять роботу, вчать мову, інтегруються. Кожен прожитий місяць підвищує ставки: повернення потребує дедалі більшої рішучості.

За оцінками аналітиків, у підсумку 1,7–2,7 мільйона українців можуть назавжди залишитися за кордоном – це майже половина від теперішньої кількості біженців. Така втрата людського капіталу стане відчутним ударом по економіці, адже зменшить потенційний ВВП України на і посилить демографічні дисбаланси (старіння нації, дефіцит кадрів). Україна фактично ризикує втратити частину активного працездатного покоління.

Шанси на повернення: погляд у майбутнє

Чи є у цієї історії шанс на щасливий фінал? Як українець, я тверезо оцінюю виклики, але залишаюся обережним оптимістом. Бачимо, що деякі найбільш віддані своїй країні люди все ж повертаються вже зараз – особливо ті, хто зберіг тут роботу або міцні родинні зв’язки.

Опитування засвідчили, що «патріотично налаштовані» біженці з мінімальною інтеграцією за кордоном мають найсильніше бажання повернутися: до 86% із них планують це зробити. Ці люди – наш потенціал для післявоєнного відродження. Держава повинна підтримати їхній порив і створити умови для комфортного реінтегрування: прозорі правила для бізнесу, можливості для професійної самореалізації, програми забезпечення житлом тих, хто повертається. І найголовніше – нульова толерантність до корупції на всіх рівнях. 

Ми мусимо здійснити «домашнє завдання» вже зараз, не чекаючи кінця війни. Якщо Україна стане країною з дійсно прозорою економікою, справедливими судами та ефективною відбудовою, значна частина наших людей захоче повернутися.

За прогнозами, після перемоги додому можуть вернутися від 2,5 до 3,5 мільйонів українців – залежно від сценарію розвитку подій, а це сотні тисяч працьовитих рук і розумів, загартованих досвідом життя у світі. Їхній потенціал колосальний: вони привезуть нові знання, європейський досвід, ділові зв’язки та інвестиції. Багато хто з них вже зараз заявляє: віримо у краще і хочемо будувати нове майбутнє на своїй рідній землі.

Наше завдання – зробити так, щоб ці слова підкріпились реальними можливостями в повоєнній Україні.

У довгостроковій перспективі доля мільйонів емігрантів залежить від долі самої України. Я впевнений: якщо країна буде безпечною, справедливою та динамічно розвиватиметься, більшість з тих, хто вимушено виїхав, захочуть повернутися додому.

І коли на українській землі запанує мир, ми зустрінемо їх з відкритими обіймами, щоб разом творити нову історію відродження України. Заради цього варто працювати вже сьогодні, щоб шанс на повернення став реальністю, а не лише мрією.

Денис Костржевський, голова Ради директорів Міжнародного аеропорту Київ, експерт у сфері державно-приватного партнерства.