Роздержавлення без приватизації: чому Україні потрібні професійні управлінці для державного майна
Денис Костржевський, голова Ради директорів Міжнародного аеропорту Київ, експерт у сфері державно-приватного партнерства.
Коли ми говоримо про державну власність, то часто уявляємо щось «велике» й не надто ефективне: завод із застарілим обладнанням, порт, який працює за радянськими схемами, чи аеропорт, де більше чиновників, ніж пасажирів. І, що головне — ці об’єкти належать державі, але не приносять ані бюджету України, ані народу України відчутної користі.
Я переконаний: проблема не у формі власності, а в тому, хто і як управляє цим майном. Якщо в державному активі керують люди, для яких головне – забезпечити власний добробут та красиво відзвітувати перед міністерством, результат очевидний. Якщо ж керують ті, хто зацікавлений у прибутку, розвитку та конкурентності — ми отримуємо зовсім іншу економічну картину.
Закон про концесію – не про “теорію”
Закон України, що регулює концесійні відносини в Україні, існує ще з кінця 90-х років минулого сторіччя. Тобто вже майже 30 років. Із безліччю правок і нових редакцій, більш схожий на теоретичний посібник. Адже до сьогодні закон так і не запрацював у повній мірі. Причина єдина. Державні чиновники, які мали б забезпечити широке впровадження концесійних моделей в економіку, категорично не зацікавлені в ефективному функціонуванні державних підприємств. Але зараз, у цей критичний для української економіки час, я впевнений , що передача державних підприємств у концесію – це єдиний шлях зберегти і відновити велику частину держмайна. Концесія дозволяє передати управління професіоналам із бізнесу, зберігши право власності за державою.
Концесія це принципова відмінність від приватизації. Держава не продає об’єкт, вона його передає його в руки тим, хто зможе ним ефективно управляти, інвестувати, розвивати. І при цьому держава отримує гарантовані платежі та повертає актив назад у кращому стані, ніж він був.
Як це працює у світі – Роздержавлення без приватизації
Візьмемо приклад з Європи. У Франції більшість автомагістралей працюють за концесійними договорами. Дороги — державні, але управляють ними приватні компанії. У результаті: якісне покриття, сучасні системи оплати, безпечний рух. Держава отримує концесійні платежі, компанії мають дохід, водії — сервіс.
У портах ситуація схожа: навіть у Латинській Америці, де колись панував державний монополізм, концесії вивели галузь на інший рівень. Конкуренція між приватними операторами змусила їх інвестувати у обладнання, термінали, логістику. І знову — власність залишилася державі.
Концесія – Перші кроки в Україні
Україна довго тупцювала на місці, але кілька років тому нарешті були проведені перші концесійні конкурси в портах «Ольвія» і «Херсон». Я добре пам’ятаю, як важко було переконати скептиків, що іноземні інвестори вкладатимуть сотні мільйонів у порт, який їм не належить. Але час і реальність довели: вони готові інвестувати в Україну.
Сьогодні катарська компанія інвестує в порт «Ольвія», грузинсько-швейцарський консорціум розвиває порти в Херсоні. І держава вже отримує від цього користь: бюджетні надходження, робочі місця, розвиток регіональної економіки. А власність — як була державною, так і залишилася.
Чому важливо передати управління
Держава не повинна сама «господарювати» кожним заводом чи портом. Її завдання — встановлювати правила глобальної гри, контролювати якість, збирати податки та концесійні платежі. Усе інше мають робити професійні управлінці. Бо коли держава «керує» напряму, це часто означає одне: об’єкт стає годівницею для чиновників, а не джерелом надходження до бюджету.
Концесія змінює ситуацію: ризики бере на себе приватний партнер, держава отримує гарантований дохід, а суспільство — якісний сервіс. Це чесний і прозорий обмін, який в світі існує вже дуже давно і переконливо довів свої переваги.
Що буде, якщо нічого не робити
Історичні реалії останні 30 років показали наслідки «традиційного» державного управління. Переважна більшість державних підприємств працюють з від’ємною або близькою до нуля ефективністю. Для держави, не для призначених менеджерів. Замість прибутку вони роками генерують збитки, які доводиться покривати з бюджету — тобто з кишень платників податків, кожного з нас.
Другий аспект — втрата цінності активів. Будівлі занепадають, обладнання іржавіє, інфраструктура зношується. І навіть коли держава раптом вирішує «реанімувати» інвестиційний об’єкт, це коштує в рази дорожче, ніж якби ним системно займалися.
Третій фактор — корупція. Там, де відсутня ефективна бізнес-логіка, виникає поле для «схем» і “схемників”. Державні об’єкти дуже часто є інструментами для збагачення вузького кола чиновників чи посередників. І замість того, щоб працювати на розвиток, вони обслуговують інтереси окремих груп, які в подальшому, з метою захисту свого «корита» руйнують державні інституції.
Це все разом — не просто про економіку. Це про довіру. Якщо держава не може дати раду власним підприємствам і дозволяє їм занепадати чи перетворюватися на корупційні гаманці, то чому інвестор має повірити, що його капітал у цій країні буде в безпеці? Чому громадянин має довіряти, що податки йдуть на розвиток, а не на величезну яму?
І саме тут концесія або інші форми залучення приватних управлінців стають відповіддю. Вони показують: держава не відмовляється від власності, але чесно визнає — ефективніше управляти можуть ті, для кого результат вимірюється не в «планах і довідках», а в конкретних цифрах прибутку, у нових робочих місцях, у модернізованій інфраструктурі.
І я ще раз би хотів наголосити, особливо в тяжкий час відновлення України, це не просто економічна проблема — це питання довіри до України, до нашої з Вами країни. Бо якщо держава не може навести лад у власному господарстві, як вона може переконати інвестора вкласти гроші в Україну?
Погляд у майбутнє
Я бачу концесію не як «модний інструмент», а як стратегію виживання і розвитку для України. Після війни ми будемо відбудовувати країну десятиліттями. І якщо будемо розраховувати лише на бюджет, часу й коштів не вистачить. Концесія дозволяє залучити ресурси бізнесу тут і зараз, при цьому не віддаючи стратегічні активи у приватні руки назавжди.
Моє переконання просте: державна власність може залишатися державною, але керувати нею мають ті, хто вміє рахувати гроші й відповідати за результат. Інакше ми приречені знову наступати на ті самі граблі.
Денис Костржевський — український підприємець і громадський діяч, співавтор Закону України «Про концесію», має багаторічний досвід у сфері авіації, будівництва та інвестиційних проєктів. Як експерт із державно-приватного партнерства відстоює ідею ефективного управління державним майном через залучення професійних менеджерів.